Саме горбистий рельєф місцевості спричинився появі тут укріплення, яке могло в разі необхідності панувати над усією долиною. Ось тому тут виникла фортеця, та однойменне поселення. Перші укріплення були дерев'яними, але невдовзі їх замінив кам'яний замок. Ще в XX ст. поблизу автостанції височіли залишки могутніх стін з декоративним архітектурним завершенням, з великими артилерійськими амбразурами в нижньому ярусі. А під час земляних робіт в центрі міста віднайшли підземні ходи, верхні з яких - на півциркульної форми - були викладені цеглою, нижні - стрілчастого профілю - в глині.
До нашого часу фортеця не збереглася, важко навіть визначити точне місце її розташування. За переказами центр фортеці співпадав із сучасним центром Тульчина, а кріпосна брама виходила в поле там, де зараз районна лікарня та пожежне депо.
Часом заснування Тульчина вважається 1607 рік - саме цим роком датовано перші письмові відомості про місто. Попередня його назва - Нестервар; так, наприклад, згадується про місто у документі Львівського магістрату від 3 липня 1648 року. За однією з версій слово "нестервар" угорського походження і означає «місто за Дністром» ("нестер" - Дністер, "вар" - місто).
Що ж стосується назви Тульчин, то найбільш імовірним вона є похідним від «турчин» (турецький). В польських документах 1623 року, згадується Тульчин в зв’язку з тим, що в навколишніх полях загони князя Корецького розбили загони «лісовиків». Так називали загони особливої шляхетської каральної організації, які перестали коритися владі, а тому підлягали за наказом сейму ліквідації.
Протягом XVI-XVII ст. на Брацлавщині утворилися великі володіння польських, а згодом і українських поміщиків. В 1609 році король Сигизмунд III Ваза подарував Нестервар Валентину Калиновському.
Перший раз фортецю піддали руйнуванню літом 1848 року. В зв'язку з наступом козаків на Немирів, в Нестерварському замку скупчилась велика кількість знатної шляхти і з великими капіталами та майном, в т. ч. князь Януш Четвертинський. За наказом Б. Хмельницького здобувати місто прибув на чолі загону уманський полковник Іван Ганжа. Через деякий час у похід на Нестервар вирушив із загоном полковник Павлюга. Шляхтичі довго оборонялись, але врешті-решт запросили миру, пообіцявши дати викуп. Через три дні вони «запили мирову» з козаками.
На зворотному шляху до Придніпров'я загони Ганжі та Павлюги зустрілися. Дізнавшись, про ослаблення Нестерварського гарнізону, Павлюга поспішив до міста. Підірвавши порохову башту, загін полковника увірвався до замку. Коли ж пили мирову із шляхтою в домі Четвертинського, пригадали його віровідступництво - Четвертинський перейшов у католицтво. Князя, який відрізнявся непомірною повнотою та крутим характером, посадив на стілець князів мельник і, знявши шапку, шанобливо спитав: "Що пан своєму слузі накаже робити?". І мельник пригадав переляканому пану, як той розправлявся зі своїми «хлопами», як гнобив їх важкою роботою. "Встань зі стільця, я сяду на твоє місце і буду керувати тобою!" - вигукнув мельник. Переляканий до смерті Четвертинський так і не зміг піднятися з нього. Врешті-решт повстанці відпиляли князю голову.
Цей епізод описаний в повісті Олекси Стороженка «Марко Проклятий». В 1825 році полк, де служив майбутній письменник, стояв в Немирові. Там юний Стороженко зустрів 98-річного сліпого священника, «який на дев'ятому році свого віку був поводирем у свого прадіда, також сліпого столітнього дідугана, самовидця немирівської різні, козацького бенкета у замку та виспівувавшого "Исаия ликуй", коли вінчали Павлюгу з княгинею Четвертинською.
Цей епізод описаний в повісті Олекси Стороженка «Марко Проклятий». В 1825 році полк, де служив майбутній письменник, стояв в Немирові. Там юний Стороженко зустрів 98-річного сліпого священника, «який на дев'ятому році свого віку був поводирем у свого прадіда, також сліпого столітнього дідугана, самовидця немирівської різні, козацького бенкета у замку та виспівувавшого "Исаия ликуй", коли вінчали Павлюгу з княгинею Четвертинською.
Після згасання роду Калиновських місто близько 1726 року переходить до роду Потоцьких — граф Станіслав Потоцький Щесний (1751-1805) викупив Тульчин і навколишні землі від королівської казни.
 |
| Скульптура з парку "Хороше". |
В спаленому Тульчині лише кам’яні половецькі баби оживляли вигляд руїн. У 1782 році він спорудив величний палац, який є отримав назву Подільського Версалю. Величезний статок, усвідомлення власної переваги над не менш знатними родами, прагнення бути не просто крупним магнатом, але й видатною політичною фігурою - все це наклало відбиток на "тульчинський двір". За словами польського мемуариста Яна Охоцького, "то був королівській двір, а не двір приватної особи".
Палацовий ансамбль в Тульчині, що знаходиться поруч з тріумфальною аркою , проектував французький архітектор Лакруа. На будівництві працювали сотні людей, з витратами не рахувались, але облік вели суворий. Частина споруд збереглась. Будівлі стоять на вирівняному плато (400 х 250 м) на правому березі Сільниці. В центрі - двоповерховий палац і два флігелі, об’єднані з головною будівлею дугоподібними в один поверх галереями.
Парадний двір між ними (120 х 80 м) з великим круглим газоном посередині відкритий на південь - в сторону містечка. Раніше пряма алея, що перетворилася у вулицю, з'єднувала палац з костьолом в центрі Тульчина. Це головна композиційна вісь забудови. Друга вісь, перпендикулярна першій, перетинаючи двір по центру флігелів. Подальший її розвиток визначає арка-проїзд в правому крилі центральних палацових споруд і дорога, яка проходила колись мимо господарських будов і виходила на бокову вулицю. Ця дорога служила композиційною віссю симетрії цілого комплексу служб: справа від неї були розташовані конюшні, зліва - театр та манеж.
Конюший флігель стояв в каре, рустований (тобто облицьований чотирикутними, правильно складеними і щільно підігнаними один до іншого камінням) центральний ризаліт (тобто виступаюча частина будинку, що йде на всю його висоту) якого фіксував в'їзд в обширний двір. Ошатний дах із заломам прикрашали круглі слухові вікна.
Такий же рустований в нижньому ярусі ризаліт з воротами і відповідні конюшенному флігелю розміри мав і флігель, де містилися манеж і театр. Юзефіна Потоцька захоплювалася живописом, писала водевілі.
До театру примикав "флігель на вулиці"- гауптвахта - головне каральне приміщення надвірного війська, як в королівській резиденції. Звідси піші та кінні караули, шикуючись і маршируючи під музику, розходились до тульчинських застав. І сьогодні ще попередній в'їзд з боку Шпикова називається Брамка (від слова "брама», тобто ворота).
Флігель, який виходить на вулицю, - цегляний, в два поверхи, з підвалом. Аркадна галерея вздовж першого поверху - необхідний атрибут торговельних рядів. Тут продавались вироби тульчинських мануфактур: килими, тканини, вироби зі шкіри. На другому поверсі розташовувалась казарма: зліва - анфілада з шести кімнат для жолнежів (солдатів), справа - офіцерські квартири. Довгий коридор з боку двору вів в сусідній "будинок на вулиці", поставлений на верхньому уступі тераси. Його фасад було декоровано значно: перший поверх - рустований, над другим - трикутний фронтон, спарені пілястри. Велика зала освітлювалась через три великі вікна. Будинок призначався, ймовірно, управляючому маєтками та його канцелярії.
Величне верховенство палацу відзначено лоджією за колонадою між двома ризалітами. Ритм десяти колон великого іонічного ордера повторюють такі ж пілястри, які оперізують всю будівлю. Під фільончастим парапетом поміщався надпис на польській мові, складений з великих мідних позолочених літер: "Щоб завжди був житлом вільних і доброчинних. Зведений у 1782 році". Вище надпису містився позолочений герб "Пилява". Критий був палац мідним листом, який начищали по урочистим дням до золотого блиску, який був видний далеко навкруги. Середня пара колон трохи розвинута, виділяючи парадні двері, прикрашені колись накладним золоченим гербом. Всі ці прикраси і надписи були зняті після польського повстання 1863 року та перелиті у дзвони тульчинської Успенської церкви.
Інтер'єри покоїв першого поверху з крупними п'ятикутними розпалубками склепінчастих стель створюють відчуття масивної ваговитості. Колись кімнати прикрашали мозаїка, дорогі меблі, гобелени, старовинний французька порцеляна та інші рідкісні речі. У великій приймальні меблі були оббиті чорною з позолотою тканиною: одне з крісел виставлено в місцевому краєзнавчому музеї - різьблене з позолотою, італійської роботи.
Самими ошатними вважались приміщення другого поверху, який часто називали «поверхом» або «першим поверхом». Слово «поверх» сходить, ймовірно, до тих часів, коли існували будинки на підкліті і житловим вважався верхній поверх.
З вестибюля, де колись висіли клітки з папугами, наверх ведуть парадні сходи з кованими перилами легкого ампірного малюнку. На тильній стіні сходів висіли тринадцять фамільних портретів, писаних маслом. Вони зображали представників роду Потоцьких від Болеслава Стидливого до Станіслава Щенсного. В кутках сходів стояли старовинні хоругви зх. Гербовими знаками, під якими Пилявити ходили на татар і козаків.
В залах висіли картини - переважно оригінали пензля знаменитих майстрів, або ж першокласні копії: "Мадонна з Ісусом та Іоанном Хрестителем" Рафаеля, куплена Щенсним за десять тисяч дукатів, "Полювання на оленів" Рубенса, полотна Ван Дейка, Д. Тенірса, Я. Моленара, Ж. Б. Лампі. Пензлю останнього належав портрет Софії Потоцької, копію з якого писав І. Сошенко. У Вінницькому краєзнавчому музеї зберігається ще одна робота Лампі - портрет Фелікса Потоцького з синами.
Під стать колекціям були і приміщення: оббиті білим шовком стіни, ліпні стелі, розкішні меблі «білої вітальні», величезні дзеркала, годинники іноземної роботи, карнизи зі вставками чорного, рожевого, білого мармуру, чудовий камін рожевого мармуру роботи старих італійських майстрів, чотириколонна велика зала в правому крилі палацу. Навколо колон стояли круглі столики-буфети, на хорах гримів оркестр, а тости виголошувались під залпи гармат.
В лівому крилі розташовувались опочивальні; в алькові під оксамитовим балдахіном, який підтримував позолочений гриф, - покої графині. Поруч - покої графа та крихітні кімнатки камердинера і камеристки. Вузенькі довгі сходи в товщі стіни вели від опочивалень вниз - в парк та до оранжереї, розташованої в напівкруглій галереї.
Прямо від сходів паркового фасаду з класичним чотирьохколонним портиком починалась прекрасна галявина з легким нахилом до ставка, де виднілась біломармурова група "Нептун з нереїдами". Саме Щенсним були завезені в Україну та насаджені повсюдно в обширних подільських володіннях італійські (пірамідальні) тополі. В оранжереях парника росли мандарини, апельсини, лимони, там і сям стояли клітки з екзотичними птахами, біліли мармурові копії античних скульптур. В парку стояла і половецька баба, ймовірно, та, яка находилась колись в старому замку. На одному з островів Потоцький ховав улюблених собак; один з "собачих" пам'ятників експонується в тульчинському краєзнавчому музеї.
Два флігелі (близько 1782 року), з'єднані галереями-переходами з палацом, по своєму вигляду могли б називатися палацами. Вони не поступалися головній будівлі ні по висоті, ні по об'єму. Маючи строго симетричну композицію, прикрашені чималим шестиколонним портиком доричного ордера в центрі і двома невеликими портиками, фіксуючими вхід посередині кожного крила, флігелі виглядають саме палацами. Тільки спільність архітектурного вирішення та композиційне підпорядкування головній будівлі вказують на те, що це саме флігелі.
В тимпанах (тобто внутрішньому трикутному полі фронтону або ніші трикутного, стрілчастого або півциркульного обрису над дверима або вікном) трикутних фронтонів розміщені величезні трофеї, які складали великі античні торси в латах під шоломами з графською короною, зі зброєю по бокам, з продовгуватими шестикутними щитами. В останніх монограма з літер "SP" - Станіслав Потоцький. А з боку під’їзної дороги в щитах тимпана були поміщені фамільні герби: зліва - "Пилява" Потоцьких, справа - віяло із семи страусових пір'їн - герб дому Мнишех.
Після повстання 1830-1831 років маєток Потоцького було конфісковано на користь Удільного Відомства. Почався занепад палацу і парку, прискорений наступною хвилею репресій після повстання 1863 року. Все саме цінне з палацу вивезли в Париж, частина палацового начиння попала в Немирів. З передачею в 1875 році Тульчинського маєтку Військовому Відомству пропали мідний дах, каміни, паркова скульптура і сам парк. З тих пір палац займали солдати: до революції - 76-й піхотний полк, Кубанський полк, після Другої світової війни - 47-я мінометна бригада ордена Кутузова II ступеня. З 1984 року в палаці розміщується Тульчинське училище культури.
В кінці XVIII ст. Річ Посполита знаходилася в стані глибокої кризи і поступового розпаду. Росія рушила до Чорного моря, війни з Турцією йшли одна за одною. Передчуваючи політичні зміни, що насувалися, Потоцький то виступав доброчесним громадянином Польщі, то схилявся до зближення з Росією. Намагаючись згладити неприємне враження від легких зіткнень з королем, Щенсний запросив його в Тульчин, що повинно було послужити кроком до обопільного примирення. Повертаючись 1787 року із Канева, король заїхав в Тульчин, який під враженням від краси палацо-паркового ансамблю дарує місту магдебургське право. В пам'ять про цей візит, Потоцький поставив посеред ринку гранітний обеліск і звільнив на відстані однієї милі від Тульчина всіх кріпаків.
Двоїста політика Потоцького привела до утворення у 1792 році Тарговицької конфедерації, резиденцією якої став Тульчин. Потоцького, як маршала конференції, повстанці Тадеуша Костюшка заочно засудили до страти - за зраду національних інтересів. Пізніше Щенсний поставив на ринку обеліск висотою в 50 футів в пам'ять про початок військових дій тарговичан спільно з російськими військами генерала Каховського проти шеститисячної армії Костюшка. Після падіння Речі Посполитої Щенсний перебрався в уманську Софіївку.
За часів Потоцького був побудований Домініканський монастир (нині - Собор Різдва Христового), Успенська церква, перебудований цвинтарний костьол на Костьол святого Станіслава, малий палац, в якому в 1796-1797 роках жив видатний полководець А. В. Суворов.
З 1793 року місто увійшло до складу Російської імперії. На короткий час Тульчин отримує статус повітового міста Брацлавського намісництва. З 1804 року це заштатне містечко Подільської губернії.
У березні 1796 року Олександр Васильович Суворов, пожалуваний за взяття Варшави фельдмаршалом, був призначений головнокомандуючим восьмидесятитисячної південно-західної армії, розквартированої в тодішніх Брацлавській, Вознесенській та Катеринославській губерніях. Він прибув до Тульчина, обраного ним для місцеперебування головної квартири армії. Суворов жив в Малому - Верхньому - палаці Потоцьких, який став центром військового містечка. Тут фельдмаршал розвинув свою знамениту систему виховання і навчання військ, яка становить абсолютно оригінальну, самостійну школу. Тут же великий полководець надав остаточну редакцію своєму військовому катехізису, "Наука перемагати, або Діяльне військове мистецтво".
Верхній палац - з ризалітами по краям довгого фасаду - мав тоді один поверх, за виключенням центральної, двоповерхової частини будівлі, прикрашеної шестиколонним портиком. Пізніше був надбудований другий поверх. Тут великий полководець жив зі звичною для нього похідною суворістю побуту: всі попередні меблі із займаних ним кімнат винесли. Її місце зайняло похідне ліжко, письмовий стіл, пара крісел, маленький чайний столик. Суворов прожив тут лише рік, але сліди його кипучої діяльності помітні і нині.
До нині неподалік від міста збереглися сліди укріплення, так званої "Пражки", як його називав Суворов, зокрема залишки земляних валів. Що ж таке Суворовська "Пражка"?
Армія під Тульчином розташувалася чотирма таборами вздовж річки Сільниці. Звичайні навчання проводилися окремо в полках, а по суботах бували Великі навчання, на які збиралися всі війська, називалися прикладами та проводилися по суботах. Керував великими навчаннями сам фельдмаршал. У вересні військами проводилися нічні навчання, а закінчився табір взяттям штурмом укріплення.
Місце для цього укріплення фельдмаршал призначив сам, в трьох верстах на північний схід від Тульчина, під лісом, сам дав і розмір споруді. Через два тижні від початку робіт укріплення було готове і названо фельдмаршалом "Пражкою", в спогад про Прагу, передмістя Варшави, взятому штурмом 24-го жовтня 1794 року. Воно складалося з чотирьох бастіонних фронтів з равелінами. В середині укріплення сплели з хмизу вежу, на яку забирався Суворов, щоб краще спостерігати за ходом навчання. Вовчі ями йшли колом у три ряди.
В серпні 1796 року на престол зійшов Павло I. "По військовій частині пішли різні зміни, - пише Д. Бантиш-Каменський, - Суворов найменований предводителем Катеринославської дивізії та отримав маленькі палички для міри кіс і буклів солдатських. Не терплячи нововведень, він сказав: Пудра не порох, буклі не гармати, коса не тесак, я не німець, а природній русак". Слова ці, що перетворились на прислів'я, перелетіли в столицю в той саме час, як фельдмаршал виклав в листі до імператора, що він нудьгує своєю бездіяльністю.
Після повстання 1830-1831 років маєток Потоцького було конфісковано на користь Удільного Відомства. Почався занепад палацу і парку, прискорений наступною хвилею репресій після повстання 1863 року. Все саме цінне з палацу вивезли в Париж, частина палацового начиння попала в Немирів. З передачею в 1875 році Тульчинського маєтку Військовому Відомству пропали мідний дах, каміни, паркова скульптура і сам парк. З тих пір палац займали солдати: до революції - 76-й піхотний полк, Кубанський полк, після Другої світової війни - 47-я мінометна бригада ордена Кутузова II ступеня. З 1984 року в палаці розміщується Тульчинське училище культури.
В кінці XVIII ст. Річ Посполита знаходилася в стані глибокої кризи і поступового розпаду. Росія рушила до Чорного моря, війни з Турцією йшли одна за одною. Передчуваючи політичні зміни, що насувалися, Потоцький то виступав доброчесним громадянином Польщі, то схилявся до зближення з Росією. Намагаючись згладити неприємне враження від легких зіткнень з королем, Щенсний запросив його в Тульчин, що повинно було послужити кроком до обопільного примирення. Повертаючись 1787 року із Канева, король заїхав в Тульчин, який під враженням від краси палацо-паркового ансамблю дарує місту магдебургське право. В пам'ять про цей візит, Потоцький поставив посеред ринку гранітний обеліск і звільнив на відстані однієї милі від Тульчина всіх кріпаків.
Двоїста політика Потоцького привела до утворення у 1792 році Тарговицької конфедерації, резиденцією якої став Тульчин. Потоцького, як маршала конференції, повстанці Тадеуша Костюшка заочно засудили до страти - за зраду національних інтересів. Пізніше Щенсний поставив на ринку обеліск висотою в 50 футів в пам'ять про початок військових дій тарговичан спільно з російськими військами генерала Каховського проти шеститисячної армії Костюшка. Після падіння Речі Посполитої Щенсний перебрався в уманську Софіївку.
За часів Потоцького був побудований Домініканський монастир (нині - Собор Різдва Христового), Успенська церква, перебудований цвинтарний костьол на Костьол святого Станіслава, малий палац, в якому в 1796-1797 роках жив видатний полководець А. В. Суворов.
З 1793 року місто увійшло до складу Російської імперії. На короткий час Тульчин отримує статус повітового міста Брацлавського намісництва. З 1804 року це заштатне містечко Подільської губернії.
У березні 1796 року Олександр Васильович Суворов, пожалуваний за взяття Варшави фельдмаршалом, був призначений головнокомандуючим восьмидесятитисячної південно-західної армії, розквартированої в тодішніх Брацлавській, Вознесенській та Катеринославській губерніях. Він прибув до Тульчина, обраного ним для місцеперебування головної квартири армії. Суворов жив в Малому - Верхньому - палаці Потоцьких, який став центром військового містечка. Тут фельдмаршал розвинув свою знамениту систему виховання і навчання військ, яка становить абсолютно оригінальну, самостійну школу. Тут же великий полководець надав остаточну редакцію своєму військовому катехізису, "Наука перемагати, або Діяльне військове мистецтво".
Верхній палац - з ризалітами по краям довгого фасаду - мав тоді один поверх, за виключенням центральної, двоповерхової частини будівлі, прикрашеної шестиколонним портиком. Пізніше був надбудований другий поверх. Тут великий полководець жив зі звичною для нього похідною суворістю побуту: всі попередні меблі із займаних ним кімнат винесли. Її місце зайняло похідне ліжко, письмовий стіл, пара крісел, маленький чайний столик. Суворов прожив тут лише рік, але сліди його кипучої діяльності помітні і нині.
До нині неподалік від міста збереглися сліди укріплення, так званої "Пражки", як його називав Суворов, зокрема залишки земляних валів. Що ж таке Суворовська "Пражка"?
Місце для цього укріплення фельдмаршал призначив сам, в трьох верстах на північний схід від Тульчина, під лісом, сам дав і розмір споруді. Через два тижні від початку робіт укріплення було готове і названо фельдмаршалом "Пражкою", в спогад про Прагу, передмістя Варшави, взятому штурмом 24-го жовтня 1794 року. Воно складалося з чотирьох бастіонних фронтів з равелінами. В середині укріплення сплели з хмизу вежу, на яку забирався Суворов, щоб краще спостерігати за ходом навчання. Вовчі ями йшли колом у три ряди.
Тоді надійшло іменне повеління (6 лютого 1797 року): "За зроблений відгук Фельдмаршалом Графом Суворовим Його Імператорській Величності, що оскільки немає війни, йому нема чого робити, - він відставляється від служби". Суворов, залишаючи дивізію, зібрав полки, велів зробити перед фрунтом піраміду з литавр і барабанів: вийшов в простому гренадерському мундирі, але у всіх орденах; привітав солдат в самих зворушливих висловах: "Прощайте, хлопці! Друзі! Чудо-богатирі, - сказав їм, - моліться Богу; ми билися славно і будемо знову разом!" - Потім зняв із себе відзнаки, положив їх на піраміду, у вигляді трофеїв, і вимовив: "Настане час, коли Суворов знову явиться серед вас і візьме назад те, що тепер залишає вам".
Цю сцену, яка походить, ймовірно, з народних переказів, зобразив зі слів старого солдата в Тульчині І. Сошенко в 1855 році. Його малюнок експонується в Тульчинському краєзнавчому музеї.
В серпні 1954 року в Тульчині, проти старого костьолу, відкрито пам’ятник Суворову роботи. Він є точною копією монумента, відлитого з трофейних турецьких гармат по проекту одеського скульптора Б. В. Едуардса і встановленого в 1913 році на Римникськім полі. В 1916 році з наближенням фронту пам’ятник розібрали і перевезли в Одесу на завод Едурдса, де він пролежав до кінця Великої Вітчизняної війни.
В 1945 році монумент був установлений в Ізмаїлі, а в 50-х роках на постаменті, що залишився на Римникському полі спорудили новий пам’ятник, роботи руминського скульптора М. Бутунею.
При закладці тульчинського пам'ятника 3 грудня 1953 року в постамент вмуровали скриньку з полотнищем бойового прапора часів Суворова, радянські монети, примірник "Науки перемагати" і примірник районної газети "Зоря комунізму", що вийшов в той же день.
Позаду пам’ятника знаходиться будівля колишнього домініканського костьолу, спорудженого Щенсним в 1780 році на місці попереднього, дерев'яного, заснованого ще Адамом Калиновським близько 1636 року і зруйнованого козаками. Після польського повстання 1831 року монастир закрили, а будівлю костьолу 1832 року передали у ведення Російській православній церкві. У 1835 році царський уряд скасував домініканський кляштор. Костьол став православним собором (спочатку - церквою) Різдва Христового.
В серпні 1954 року в Тульчині, проти старого костьолу, відкрито пам’ятник Суворову роботи. Він є точною копією монумента, відлитого з трофейних турецьких гармат по проекту одеського скульптора Б. В. Едуардса і встановленого в 1913 році на Римникськім полі. В 1916 році з наближенням фронту пам’ятник розібрали і перевезли в Одесу на завод Едурдса, де він пролежав до кінця Великої Вітчизняної війни.
В 1945 році монумент був установлений в Ізмаїлі, а в 50-х роках на постаменті, що залишився на Римникському полі спорудили новий пам’ятник, роботи руминського скульптора М. Бутунею.
Позаду пам’ятника знаходиться будівля колишнього домініканського костьолу, спорудженого Щенсним в 1780 році на місці попереднього, дерев'яного, заснованого ще Адамом Калиновським близько 1636 року і зруйнованого козаками. Після польського повстання 1831 року монастир закрили, а будівлю костьолу 1832 року передали у ведення Російській православній церкві. У 1835 році царський уряд скасував домініканський кляштор. Костьол став православним собором (спочатку - церквою) Різдва Христового.
Це - масивна хрестовокупольна споруда, з великим круглим барабаном. Високий сферичний купол був покритий залізом і закінчувався невеликим ліхтариком з хрестом. До костьолу з двох сторін примикають двоповерхові корпуси келій, які прикрашені спареними лопатками і міжповерховим пояском, які зустрічаються і в палацових спорудах Лакруа. Тульчинці вважали, що костьол споруджено за зразком собору Св.. Петра в римі, подібно тому, як палац Потоцького називали «подільським Версалем».
Недалеко від базарної площі височіє Успенська церква, споруджена Потоцьким у 1789 році. План церкви близький до квадрату. Вхід позначений ризалітом з невисоким фронтоном і доричним антаблементом з тригліфами. Під покатим куполом — барабан-восьмерик. Дзвіниця була побудована пізніше.
Експозиція, присвячена історії Тульчина, розгорнута в Краєзнавчому музеї, особнячок якого знаходиться неподалік Успенської церкви. Він був споруджений на рубежі XVIII-XIX століть для офіцерських зборів. Його прикрашає чотириколонний, мініатюрний по розмірам портик. Ряд вікон позначає анфіладу невеликих затишних кімнат, які сходяться до круглої зали, прикрашеної двома колонами. Біля входу в музей знаходиться артилерійська гармата.
З лютого по грудень 1806 році в Тульчині стояв другий корпус генерала кавалерії Мейендорфа, ад'ютантом у якого був видатний український письменник Іван Петрович Котляревський.
В 1818 році в Тульчині розмістився штаб другої армії, а 6 листопада приїхав новий ад'ютант командуючого армією фельдмаршала П. Х. Вітгенштейна полковник П. І. Пестель, пізніше ставший командиром В'ятського полку. У тому ж році група офіцерів штабу об'єдналася в Тульчинську управу таємної організації "Союз благоденства", яка 1823 стала керівним центром Південного Товариства Декабристів. Організатором і душею управи був полковник Павло Іванович Пестель. Тут, у Тульчині, Пестель і склав проект конституції "Руська правда".
Тричі бував в Тульчині О. С. Пушкін - в лютому 1821 року та у серпні і листопаді 1822 року, де зустрічався з Пестелем, Юшневським, Басаргіним, Раєвським та іншими. У 10 розділі роману "Євгеній Онєгін" читаємо:
Друкується за матеріалами:
Недалеко від базарної площі височіє Успенська церква, споруджена Потоцьким у 1789 році. План церкви близький до квадрату. Вхід позначений ризалітом з невисоким фронтоном і доричним антаблементом з тригліфами. Під покатим куполом — барабан-восьмерик. Дзвіниця була побудована пізніше.
Експозиція, присвячена історії Тульчина, розгорнута в Краєзнавчому музеї, особнячок якого знаходиться неподалік Успенської церкви. Він був споруджений на рубежі XVIII-XIX століть для офіцерських зборів. Його прикрашає чотириколонний, мініатюрний по розмірам портик. Ряд вікон позначає анфіладу невеликих затишних кімнат, які сходяться до круглої зали, прикрашеної двома колонами. Біля входу в музей знаходиться артилерійська гармата.
 |
| Гармата біля входу в краєзнавчий музей |
 |
| Верхівка прикордонного стовба російсько-польського кордону після возз'єднання України з Росією 1793 р. |
В 1818 році в Тульчині розмістився штаб другої армії, а 6 листопада приїхав новий ад'ютант командуючого армією фельдмаршала П. Х. Вітгенштейна полковник П. І. Пестель, пізніше ставший командиром В'ятського полку. У тому ж році група офіцерів штабу об'єдналася в Тульчинську управу таємної організації "Союз благоденства", яка 1823 стала керівним центром Південного Товариства Декабристів. Організатором і душею управи був полковник Павло Іванович Пестель. Тут, у Тульчині, Пестель і склав проект конституції "Руська правда".
Тричі бував в Тульчині О. С. Пушкін - в лютому 1821 року та у серпні і листопаді 1822 року, де зустрічався з Пестелем, Юшневським, Басаргіним, Раєвським та іншими. У 10 розділі роману "Євгеній Онєгін" читаємо:
Так было над Невою льдистой…
Но там, где ранее весна
Над Каменкой тенистой
Над холмами Тульчина,
Где Витгенштейновы дружины
Днепром подмытые равнины
И степи Буга облегли,
Дела иные уж пошли.
Там Пестель - для тиранов
И рать …… набирал
Холоднокровный генерал.
На початку XX століття в Тульчині жив і працював М. Д. Леонтович — основоположник українського класичного хорового співу, організатор Тульчинської хорової капели.
 |
| Музей М. Леонтовича в Тульчині. |
- Історія міст і сіл УРСР [Текст] : в 26 т. / голова ред. кол. П. Т. Тронько ; ред. М. П. Бажан [та ін.]. - К. : Голов. ред. укр. рад. енциклопедії АН УРСР ; К. : Ін-т історії АН УРСР, 1968 - 1973. Т. 2 : Вінницька область / голова ред. кол. тому А. Ф. Олійник ; ред. М. Л. Бабій [та ін.]. - 1972. - 778 с. : іл., карти.
- Малаков, Д. В. По Брацлавщине [Текст] : от Винницы до Тульчина / Д. В. Малаков. — М. : Искусство, 1982. — 176с. : фото. — (Дороги к прекрасному)
Коментарі